Навіяне...

Посміхалась зрадливо теплим останнім сонячним промінням мені у вікно осінь. Вона посміхалась, а в душі її капали сльози. Сльози розпачу і недолюбленості. А чому? Не люблять її, поважають та не люблять. Рідко знайдеться романтик, який напише "очей очарованье", але перед цим теж зазначить, що "унылая пора". Не люблять, бо не приносить радості, бадьорості та сподівань на краще. Вона приносить мудрусть, висновки, вона приносить врожай-поважають. А от щирого захоплення, приємних зітхань, залюбленості, на жаль, не несе. Вона щиро ненавидить ту, з якою її постійно порівнюють, ту, котру ніколи не побачить, хоч би як не хотілось. Вона ненавидить юну молодість, дещо легковажність, оту весняність. Пізнє літо краде її особисту молодість, за його теплом ніхто не помічає її тендітну першожоржинну красу. Вона потихеньку проникає скрізь, заповнює всі шпарочки і, коли вже сонечко стає вище, всі помічають її і зітхають: осінь... А вона...Вона просто хоче любові, особливого тепла і ніжності. Вона не помічає розкудланості вітру, який скрізь зносить її вбрання, вона чекає любові. Любові від перших жоржин та айстр до стиглих грон винограду, який капає вином на благодатну землю. Але-ні, всі зітхають: ось-ось незабаром, ось-ось будуть дощі і холод. Каштани, зітхаючи з легкістю кидають зі свого віття тяжкі плоди, яблуня проміниться радістю від кожного дотику сонця і, замрявшись, вже бачить солодкі сни...
 Ну подивіться! Я одягла вас у такі яскраві шати, я надихнула вас свіжістю, я звільнила вас від спеки! Я! А ви... тихо плачете і вже мрієте про неї, про ту,котрої я не побачу. Ви своїми сподіваннями холоду крадете мою красу. Перші зморшки покривають моє обличчя ще до часу... А люди! Ці створіння не цінують того, що в них є, і того, що я щороку приносю з собою. Вони метушаться, а потім зітхають: як? Вже осінь...
Осінь тихо і зрадливо посміхалась в моє вікно...Вона так хотіла залюбленості...Вона ненавиділа весну.